Г. Майрановський: токсикологія, як інструмент політичних вбивств

Практика використання отрут та токсинів, як засобу політичної боротьби, існувала ще в Античності. Римські імператори Калігула та Нерон активно застосовували отрути для знищення свої політичних суперників, імператор Клавдій один із небагатьох, хто сам був отруєний за наказом Агріпіни Молодшої, мати Нерона. У епоху Відродження політичними отруєннями активно займалися більшість знатних родів Італії, особливо фамілія іспанського походження Борджия, які намагалися об‘єднати італійські герцогства та князівства в єдину державу на чолі з Папою Римським. У XX ст. розвиток бактеріології та токсикології дозволив не тільки синтезувати вже існуючи отрути, а й створювати нові, ті які діяли ще ефективніше і найголовніше не залишати слідів за яким можна було б встановити істинну причину смерті. Після утворення СРСР у 1922 році, радянському керівництву необхідно було знайти дуже дієвий метод для забезпечення своєї монополізації політичної влади всередині держави і посилення впливу на сусідні. Так, для «особливих потреб», було вирішено поставити токсикологію «на службу» до молодої держави. 

1. Лабораторія «Х» та НКВС

Перша згадка про спеціальну лабораторію в системі держбезпеки, в якій проводилися експерименти з винайдення отрут та їх застосування на людях, з’явилася в 1983 році в книзі колишнього співробітника КДБ П. Дерябіна. У книзі вказувалося наступне:

«З 1946 р по 1953 в складі структури Міністерства державної безпеки в Москві існувала горезвісна лабораторія під назвою «Камера». Вона складалася з медика-завідувача і кількох помічників. Вони проводили досліди на людях – ув’язнених, засуджених до смертної кари, – щоб визначити ефективність різних отрут і ін’єкцій, а також гіпнозу і наркотиків під час допитів. Тільки міністр державної безпеки і чотири офіцери з вищого керівництва МДБ мали доступ до цієї лабораторії» [2].

Полковник Бобренев, описує лабораторію так:

«Під лабораторію … виділили велику кімнату на першому поверсі кутового будинку, що в Варсанофьевскому провулку. Кімната була розділена на п’ять камер, двері яких з трохи збільшеними очима виходили в простору приймальню. Тут під час експериментів постійно чергував хтось із співробітників лабораторії …» [2].

П. Судоплатов достатньо стримано згадує її:

«У Варсанофьевскому провулку, за Луб’янською в’язницею, розташовувалася безпосередньо підпорядкована міністру і комендатурі токсикологічна лабораторія і спецкамери при ній. Токсикологічна лабораторія в офіційних документах іменувалася «Лабораторією-X». Начальник лабораторії полковник медичної служби професор Майрановський займався дослідженнями впливу смертоносних газів і отрут на злоякісні пухлини» [3].

Павло Судоплатов

Робота над використанням отрут і психотропних речовин стала проводитися в СРСР при ОДПУ з 1926 року за вказівкою наркома безпеки В. Менжинського. Була створена спеціальна лабораторія  яка була частиною секретної групи, яку очолював колишній есер Я. Серебрянский. Дана група була створена з метою проведення диверсійно-терористичних актів за кордоном, підпорядковувалася безпосередньо наркому та існувала до 1938 року. Вважається, що створення токсикологічної лабораторії було викликано невдалою спробою отруїти Лева Троцького в Парижі за допомогою придбаної за кордоном отрути [3]. В кінці 1920-х – початку 1930-х років радянське керівництво захопилося ідеєю хімічної зброї та дослідженням отруйний газів. Ці дослідження велися спільно з німецькими експертами на Радянській території, близько м. Самара. Керівником спеціальної школи «Томка» був німецький фахівець Людвіґ фон Зіхерер, за допомогою якого було побудовано перший радянський завод з виробництва хімічної зброї «Берсоль». У 1933 році радянсько-німецька співпраця завершилася і СРСР почав проводити самотужки дослідження в цій галузі. 

 Після призначення Г. Ягоди новим наркомом, робота над створенням нових отрут стала пріоритетною і спеціальна лабораторія була розділена на два підрозділи: хімічний і хіміко-бактеріологічний. У 1936 році за наказом Й. Сталіна, Г, Ягода був зміщений з посади наркома безпеки, заарештований у березні 1937 року за звинуваченнями у змові та «антирадянській діяльності», і страчений у 1938-ому році. Важливо вказати, що після свого арешту Г.Ягода на допитах категорично заперечував, що отрути, що виготовляються в лабораторії Серебрянського, планувалося використовувати для отруєння керівників партії і уряду. Зокрема, під час з’ясування обставин спроби отруєння нового наркома М.Єжова, ім’я Серебрянського не фігурувало. Після призначення на посаду наркому М. Єжова, під жернова репресій потрапили не тільки політичні конкуренти, а й представники спецслужб і відомств. 17 лютого 1938 року був знайдений мертвим начальник Іноземного відділу НКВС А. Слуцький в кабінеті М. Фріновського. Поруч із крісла тілом А. Слуцького стояв порожній стакан з-під чаю. М. Фріновський конфіденційно вказав співробітникам НКВС, що вже встановлена причина смерті: розрив серця. Проте кілька офіцерів держбезпеки помітили симптоми отруєння ціаністим калієм, але вписати це у протокол не наважилися. М. Єжов був заарештований в кінці 1938 року і звинувачений в «політичній ненадійності», засуджений і розстріляний. При новому наркомі, Л.Берії, лабораторія була реорганізована. З 1938 року вона була включена до складу 4-го спецвідділу НКВС, після створення 9 червня 1938 г. 2-го спецвідділу НКВС, який очолив майор держбезпеки М.Алехін, спец лабораторія була передана в його підпорядкування. Саме він влітку 1938 р запросив на роботу в якості лікаря Григорій Майрановський. а з березня 1939 року після арешту М. Алехіна 2-й спецвідділ був розділений на два самостійні підрозділи: 2 – ий та 4-ий спецвідділи, останній очолив М. Філімонов, що мав ступінь кандидата медичних наук. 

Григорій Майрановський

Хімічним підрозділом, а саме, 7-го відділенням 4-го спецвідділу НКВС керував Г. Майнаровський, Керівником другої бактеріологічної лабораторії став С. Муромцев. Спецвідділ підпорядковувався безпосередньо наркому Л. Берії і його заступнику В. Меркулову. У лютому 1941року після утворення НКДБ СРСР 4-й спецвідділ розформували, а лабораторія була передана в 4-й спецвідділ НКДБ, начальником якого був призначений майор держбезпеки, а після скасування спецзвань – полковник Є. Лапшин. Офіційно лабораторія займалася дослідженням впливу на організм отруйних речовин, що вражають дихальні органи, а також захистом від них. В період війни 4-ий спецвідділ знаходився у підпорядкуванні П. Судоплатова, який починаючи з 1938 року вже давав політичні «замовлення» для співробітників лабораторії. Пізніше у мемуарах він згадував:

«Вся робота лабораторії, залучення її співробітників до операцій спецслужб, а також доступ до лабораторії, строго обмежений навіть для керівного складу НКВС – МДБ, регламентувалися Положенням, затвердженим урядом, і наказами по НКВС – МДБ. Ні я, ні мій заступник Ейтінгон не мали допуску в «Лабораторію-Х» і спецкамери».

Варто відзначити, що і П. Судоплатов і його заступник все ж мали повний доступ до неї, до того ж, брали участь у деяких експериментах, як виконавці [6]. У 1946 році, лабораторія була включена до складу Відділу оперативної техніки (ООТ) і стала називатися «Лабораторією № 1» ООТ. Після зміщення Г. Майрановського з поста керівника в 1946 році Лабораторія № 1 була розділена на дві, фармакологічну і хімічну. На чолі їх були поставлені В. Наумов і А. Григорович. Лабораторії перевели з центру Москви в Кучино. У 1951 році обговорювалося питання повного розформування цих лабораторій, проте розпал Холодної війни змінив рішення керівництва СРСР. Хімічний і бактеріологічний відділи продовжували діяти і активно займатися розробкою нових отрут, але пріоритет почав надаватися вже бактеріологічній зброї.

2. Діяльність Г. Майрановського на посаді керівника спецвідділу

Григорія Мойсейовича Майрановського можна з повною впевненістю назвати «злим генієм». За результати своєї роботи він отримував від своїх колег-медиків та спеців прізвиська «доктор» або «доктор смерть». Він народився в 1899 році у єврейській родині, навчався в Тифліському університеті, вступив в єврейську соціалістичну організацію «Бунд» (Загальний єврейський робітничий союз), потім в 2-му Московському медичному інституті, який закінчив у 1923 році. З 1928 року аспірант, згодом науковий і старший науковий співробітник Біохімічного інституту ім. А.Н. Баха, а в 1933-1935 роках керував токсикологічним відділом того ж інституту. У 1934 році призначений заступником директора цього інституту, а у 1935 році Г. Майрановський перейшов у Всесоюзний інститут експериментальної медицини (ВІЕМ), де до 1937 року завідував секретною токсикологічною спец лабораторією. У 1938-1940 роках він був старшим науковим співробітником відділу патології терапії ОВ (отруйних речовин) та одночасно почав працювати в системі НКВС.

У липні 1940 року на закритому засіданні вченої ради ВІ – ЕМ, Г. Майрановський захищав дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук, яка мала назву «Біологічна активність продуктів взаємодії іприту з тканинами шкіри при поверхневих аплікаціях». Опоненти – А.Д. Сперанський, Г.М. Франк, Н.І. Гаврилов і Б.Н. Таруса – дали позитивні відгуки. Цікаво, що об’єкт дослідження – не був згаданий в дисертації і не викликав запитань у опонентів. Пізніше, під час допитів після арешту, Майрановський показав, що він не вивчав дію іприту на шкіру, а включив в дисертацію дані про дію похідних іприту, прийнятих “піддослідними” в Лабораторії № 1 з їжею [2].

В органах НКВС він почав працювати з 1937 року, співробітником 12 від. ГУДБ НКВС СРСР, з 15.09.38 призначений керівником групи спец.токсикологічної лабораторії 7 –ого від. 2-ого спецвідділу НКВС СРСР. З лютого 1939 по лютий 1941 року керівник реорганізованої спец. токсикологічної лабораторії 4 від. НКДБ СРСР. В подальшому з лютого 1941 року керував 2-им спецвідділом 4-ого спецуправління НКДБ СРСР, що займався розробкою токсичних речовин та сильнодіючих отрут. Основна мета яка була поставлена – пошук дієвих отрут, які не можна було б ідентифікувати при розтині. Спочатку Г.Майрановський експериментував з похідними іприту, проте результати закінчилися невдало: отрута виявлялася в трупах жертв. Згодом Г.Майрановський рік працював з рицином – рослинним білком, що містяться в насінні рицини. Випробовувалися різні дози рицину і наразі неможливо встановити кількість жертв , які загинули при цих «експериментах». Дію кожного з інших отрут – дігітоксина, талію, колхіцину – випробували на 10 «піддослідних». За жертвами, які не померлих відразу, експериментатори спостерігали протягом 10-14 днів, після чого їх добивали. Зрештою було знайдено декілька отрут з необхідними властивостями – одна з них «К-2» (карбіламінхолінхлорид). Він вбивав жертву швидко і не залишав слідів. Згідно зі свідченнями очевидців, після прийому «К-2»  стан «піддослідного» слабшав, зріст ставав меншим, пульс поступово тихішим і через 15 хвилин помирав [4]. Друга найпоширеніша отрута, яка використовувалася була кураре, котру Г. Майрановському вдалося синтезувати.

Крім самих отрут, питання було і найефективніший спосіб введення їх в організм жертви. Під час експериментів, отрути підмішувалися в їжу або воду, давалися під виглядом «ліків” до і після їжі або вводилися за допомогою ін’єкцій, також випробувалося введення отрути через шкіру – її кропили або змочували отруйним розчином. Потім була розроблена спеціальна голка і авторучка. Розроблялися і отруєні кулі для авторучок та інших малих пристроїв. Випробовуваннями з отруєними кулями займався начальник 4-го спецвідділу П, Філімонов. Кулі були легкими, з порожниною для отрути, тому вбивства не завжди проходили гладко. Бували випадки, коли куля потрапляла під шкіру і жертва витягувала її. За правилами лабораторії, якщо жертва не вмирала від отрути, що містилася в першій кулі,її вбивали іншою в інакший спосіб. У 1954 році на допиті академік С. Муромцев, стверджував, що він був вражений садистським ставленням до жертв з боку Г. Майрановського, хоча і сам академік брав участь у цих дослідах [2].

У 1942 році під час дослідів, Г.Майрановський виявив, що під впливом певних доз рецини «піддослідний» починає відверто говорити. Згодом було отримано дозвіл керівництва НКВС-НКДБ працювати над новою темою – розробки «сироватки правди», яку б використовували при допитах. Два роки Г. Майрановський випробовував різні медикаменти та їх дію на психіку людини. Були безрезультатно випробувані хлоралскополамін і фенамінбензедрін. Допити з використанням даних медикаментів проводилися і в лабораторії, і в обох тюремних блоків, № 1 і 2 на Луб’янці. Один з основних співробітників лабораторії (а також асистент кафедри фармакології 1-го Московського медичного інституту), В, Наумов, вважав ці експерименти профанацією, проте за певними джерелами, після завершення війни, в 1946 році, радянські “радники” з МДБ використовували низку наркотиків та психотропів при допитах ув’язнених, заарештованих в країнах Східної Європи [3].

Після закінчення війни Г. Майрановський і два інших співробітника лабораторії виїхали у відрядження до Німеччини для розшуку німецьких експертів з отрут, що експериментували на людях. За допомогою військової контррозвідки «Смерш» йому з колегами вдалося  переглянули численну документацію гестапо, концтаборів і наукових установ, опитали німців і колишніх радянських військовополонених. Одночасно була придбана зарубіжна наукова література по фармакології і дістати необхідні для експериментів реактиви. Після поверненні, він зазначав, що СРСР зумів досягти більше успіхів у токсикології ніж Німеччина. У 1946 році за наказом В.Абакумова, що зажадав припинити всі експерименти за участю осіб, які не мають рішень особливих нарад або обвинувальних вироків про засудження до смертної кари. Це фактично означало призупинення роботи спец лабораторії, а Г. Майрановського відсторонили від справ. Одна з можливих причин такого відсторонення є початок нової політичної боротьби між НКВС в уособленні Берії-Маленкова та іншої частини партійної комуністичної еліти, яка за період кінця 30-тих-40-их років достатньо зміцнилася і подала Й. Сталіну новий проект по створення нової окремої політичної партії російських комуністів.

Та врешті-решт і сам «доктор» потрапив до жернов репресивної системи.13 грудня 1951 року Г. Майрановський був заарештований за звинуваченням у “зловживанні службовим становищем” і “незаконному зберіганні сильнодіючих речовин”. Під час обшуку на квартирі у Г. Майрановського було виявлено 2 кг азотнокислого натрію, 10 смертельних доз аконітину, 25 ампул стрихніну і ін. отрути. Крім того в його кабінеті вже за новим місцем роботи (ст. Кучино, об’єкт № 1 відділу опертехніки) виявлені цілком таємні документи про роботу лабораторії [6].

Справжня причина була у тому, що Й. Сталін черговий раз міняв керівництво МДБ: в липні 1951 року був заарештований міністр МДБ і безпосередній начальник Г.Майрановського – В. Абакумов. Йому закидали створення підпільної сіонської організації та гальмування «справи лікарів», котра прокотилася по країні. Багато осіб єврейської національності, що працювали в МДБ були арештовані інші позбулися роботи в “органах”. Рішенням Особливої ​​наради при МДБ Г. Майрановський був засуджений до 10-річного тюремного ув’язнення. Відбувати покарання він був направлений у Володимирську в’язницю МГБ № 2, для політичних в’язнів. У 1953-1957 роках його неодноразово привозили до Москви, на Луб’янку, для допитів. Що відбувалося на цих допитах, повністю не розкрито, оскільки частина архіві досі знаходься під грифом таємності.

У грудня 1961-го Г. Майрановський був звільнений після відбуття терміну ув’язнення і повернувся в Москву. Він написав прохання про реабілітацію, але замість неї отримав припис покинути Москву. Після переїзду до Махачкали, завідував біохімічною лабораторією. Там же Махачкалі в 1964 році він помер.

3. Кількість жертв та найвідоміші операції

На сьогоднішній день частина архівів НКВС досі залишаються у Москві засекреченими і достеменно невідомо повну кількість жертв як «піддослідних», так і жертв політичних замовлень. Відбором для дослідів серед засуджених до смертної кари, згідно припису, що розробленим і підписаним Петровим, Баштаковим, Блохіним, Майрановський і Щегольовим в Бутирській в’язниці займався начальник (1941-1953) управління «А» НКВС А. Герцовский і кілька інших співробітників МДБ (І. Балішанскій, Л. Баштаков, Калінін, Петров, В. Подобєдов), в Луб’янській в’язниці – комендант генерал В. Блохін і його спеціальний помічник П. Яковлєв. Важко вказати загальне число загиблих в ході експериментів: різні джерела називають цифри від 150 до 250 і найголовніше – абсолютна більшість політв‘язні. На допиті 1 вересня 1953 року П. Судоплатов вказував:

«Таких протоколів було не менше 150 штук, тобто таких випробувань отрути над людьми було не менше, ніж над 150 засуджених до вищої міри покарання» [7].

Відомо, що серед жертв були німецькі і японські військовополонені, польські громадяни, корейці, китайці. Полковник Бобренев вказує, що щонайменше четверо німецьких військовополонених в 1944 році, а наприкінці 1945 року ще троє німецьких громадян були надані для експериментів. «Останні троє були антифашистами-політемігрантами, що бігли з нацистської Німеччини; вони померли через 15 секунд після летальних ін’єкцій. Тіла двох жертв кремували, тіло третього було привезено в Науково-дослідний інститут швидкої допомоги ім. Н.В. Скліфосовського. Патологоанатомічний розтин показав, що покійний помер від паралічу серця; слідів отрути патологоанатоми не знайшли» [4]. Японські військовополонені, заарештовані японські дипломати використовувалися в експериментах пов‘язаних з винайденням «сироватки правди» та дії психотропних речовин.

За даними розсекречених документів та спогадами учасників, які брали участь у політичних «замовленнях», були проведені наступні операції з нейтралізації осіб, які становили небезпеку для радянського керівництва. Перша – т.з. «справа Самета». Самет ( ім‘я невідоме), польський інженер єврейської національності, інтернований СРСР в 1939 році, займався таємними розробками з використанню трофейного німецького обладнання на підводних човнах, що могло дати значну перевагу в тривалості їх перебування під водою. Самет зв’язався з англійським посольством: він збирався виїхати в Палестину. Щоб контролювати дії Самета з іноземцями в Ульяновськ був направлен агент, пізніше Н.Ейтінгон та Г.Майрановський , що приїхали до Ульяновська, під приводом проведення медичної профілактики затримали Самета і «лікар» зробив йому під час профілактичного огляду ін’єкцію отрути. 

І. Оггінс – громадянин США, який був подвійним агентом , згодом заарештований НКВС і засуджений Особливою нарадою до восьми років ув’язнення за антирадянську пропаганду. За деякими даними, ще в студентські роки вступив у Компартію США і почав працювати на радянську резидентуру [7]. І. Оггінс у 1938 році приїхав в СРСР за фальшивим чехословацьким паспортом. Цікавим є факт, він був агентом Комінтерну і НКВС в Китаї і виконував певні завдання на Далекому Сході. Його дружина Нора входила в агентурну мережу НКВС в Америці і Західній Європі і відповідала за обслуговування радянських конспіративних квартир у Франції і США в 1938-1941 роках. Коли І. Оггінса заарештували в 1938 році, підозрюючи в подвійній грі, його дружина повернулася в США. Згідно мемуарів П. Судоплатова у СМЕРШу були підстави припускати, що Нора почала співпрацювати з ФБР і іншими американськими і японськими спецслужбами. За завданням американської контррозвідки, вона повинна була відновити перервані з 1942 року зв’язки радянською агентурою в США.

В кінці війни, розуміючи, що з її чоловіком трапилася неприємна ситуація, вона звернулася до американської влади, щоб вони допомогли розшукати його, розраховуючи добитися його звільнення. Співробітнику американського посольства в Москві дозволили зустрітися з І. Оггінсом в Бутирській в’язниці, переслідуючи свої цілі – виявити, що відомо про його діяльності. Після провалу радянської розвідувальної мережі в США і Канаді в 1946-1947 роках, В. Молотов побоювався, що після звільнення І.Оггінса, американці можуть залучити його до Комісії з розслідування антиамериканської діяльності та використовувати як важливого свідка проти діяльності компартії США. Крім того, контакти Н, Оггінс з американською владою та ФБР могли завдали серйозної шкоди агентурними позиціях не тільки в США , а й у Франції. У зв‘язку з цим В. Абакумов запропонував Й.Сталіну ліквідувати небезпечного свідка та агента. У 1947 році Г.Майрановський під час медичного обстеження зробив І. Оггінсу, який перебував у в’язниці, смертельний укол. Таємно був похований П. Судоплатовим та Н. Ейтінгоном у Пензі [3].

Наступні два епізоди пов‘язані з діяльністю українським національно-визвольним рухом. У 1946 році для СРСР особливу загрозу став становити дин із керівників українського визвольного руху, А. Шумський. Він був один із тих, хто репресований у буремні 30-ті роки і після звільнення постійно мусив перебувати на лікуванні. 20 липня 1946 року міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов передав Й.Сталіну доповідну записку про спробу самогубства А. Шумського. У його документах був знайдений відкритий лист адресований Й. Сталіну з критикою радянського політичного режиму.

О. Шумський

1 серпня 1946 року начальник 7 відділу 5-го управління МҐБ СРСР П. Федотов поінформував главу держбезпеки СРСР В. Абакумова про спробу самогубства Шумського і про те, що до акту самогубства він прагнув надіслати до Політбюро лист політичного характеру, який мав «контрреволюційний характер». Фактично це і стало відправною точкою у подальшій долі А. Шумського. 23 серпня 1946 року В. Абакумов у записці на ім’я Сталіна зазначав, що «Шумський поводився на засланні як ворог, у заявах на ім’я керівників ВКП(б) викладав свої антирадянські погляди, паплюжив радянську національну політику. У заключній частині записки зазначалось, що Шумський підлягає негайній ізоляції. Проте щоб не привернути увагу українських націоналістів до арешту, доцільно його ліквідувати шляхом отруєння» [9].

Також А. Шумський досить необережно встановив контакти з емігрантськими колами на Заході, щоб увійти до складу формованого в еміграції тимчасового уряду  Української Головної Визвольної Ради. План з ліквідації розробив П. Судоплатов, котрий, як «спеціаліст з українських питань» повинен також відстежити зв’язки А. Шумського з українським підпіллям і українськими емігрантами, згодом як з‘ясувалося А Шумський контактів за кордоном не мав. У зв‘язку з його клопотанням про повернення до Києва, було вирішено пришвидшити операцію. 18 вересня 1946 року А. Шумський виїхав із Саратова до Києва, через Москву. Існують дві можливі версії загибелі – перша, отрута була введена в його тіло ще в Саратові з таким інтервалом, щоб він помер у дорозі. За другою, П. Судоплатов разом з невеликою групою до купе, в якому їхав український політичний діяч, затиснули рота, а Г. Майрановський, котрий знаходився у складі оперативної групи, зробив смертельний укол кураре [9].

Після приєднання Закарпаття, Галичини та Волині до СРСР, крім військового спротиву українського національного руху в обличчі ОУН-УПА, до активної зовнішньополітичної діяльності долучилася і греко-католицька церква, яка мала вирішальний авторитет у цих областях і автоматично підривала легітимність радянської влади на місцях. На 1944 рік главою УГКЦ був митрополит А. Шептицький, який активно займався просвітницькою та культурною діяльністю. Через Ватикан йому вдалося заручити до підтримки українського визвольного руху США та Великобританію, що неабияк лютило радянське керівництво. Цього року у зв‘язку зі своєю хворобою і боячись за греко-католицьку церкву, він направив місію в Москву, що включала, архієпископа Й. Сліпого та архієпископа Г. Костельника. Вони через Президію Верховної Ради попросили прийняти їх Патріархом Російської православної церкви,незважаючи на ворожі відносини. Президія Верховної Ради СРСР, направила делегацію в НКВС, щоб прояснити питання про співпрацю керівництва уніатської церкви з німцями. Глава Секретаріату НКВС прийняв делегацію та запевнив, що чіпати священників і церкву не будуть, якщо вони не співпрацювали з німецькими окупаційними силами, проте це був зважений тактичний хід. Після смерті митрополита А.Шептицького в 1944 році серед священнослужителів розгорівся конфлікт. Підігріваючи прагнення окремої частини священників до компромісу з радянським керівництвом, агентура НКВС змогла підсилити всередині УГКЦ потужний рух за об’єднання з православною церквою і одночасно компрометувати ту частину священників, які активно виступали за підтримку ОУН(р) та УПА. Главою руху за об’єднання став архієпископ Г. Костельник. Існує думка, що органи держбезпеки шантажували священика тим фактом, що двоє його синів брали участь у боях проти РСЧА у складі дивізії «Галичина» і тому його «співпраця» була досить практичною і вимушеною. Після Львівського Собору 1946 року ,заслання митрополита Й. Сліпого та ліквідації УГКЦ на Галичині та Волині настала черга Закарпаттю. Сам Г. Костельник був згодом застрелений невідомою особою, що породила достатньо багато здогадок, проте кожна з них немає на сьогоднішній день достатньо доказів.

На Закарпатті найбільш активною постаттю був священик УГКЦ Т. Ромжа. У церковних питаннях категорично виступав проти об‘єднанню з православною церквою, у 1946 році фактично став керівником Мукачівської єпархії. Він активно підтримував український визвольний рух, що лякало ЦК КПУ. П. Судоплатов зазначає: «Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, направленому в два адреси – Сталіну і Абакумову, – Хрущов і Савченко, міністр держбезпеки України, стверджували, що архієпископ української уніатської церкви Ромжа активно співпрацює з ватажками бандитського руху і підтримує зв’язок з таємними емісарами Ватикану, які ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають всіляку допомогу бандерівцям» [3].

Т. Ромжа

Крім того, Т. Ромжа зміг організувати власну українську агентуру в середовищі священників, які добували важливу інформацію і передавали її українському підпіллю. 27 жовтня 1947 року С. Савченком , міністром держбезпеки УРСР, була організована і виконана автомобільна аварія, в якій єпископ зазнав численних травм, але не загинув. Панікуючи, М.Хрущов звернувся за допомогою до Й. Сталіна з проведенням повторної спецоперації. Через тиждень в Ужгород приїхали П. Судоплатов, який мав завдання створення агентурних мереж в Закарпатті по виявленню українських підпільних груп, а ще через тиждень, С.Савченко і Г. Майрановський з наказом ліквідувати Т. Ромжу. Два дні потому С. Савченко доповів М. Хрущову, про повну готовність до виконання операції і той віддав наказ про її проведення. Г. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – медсестрі в лікарні, де лежав Ромжа, яка і зробила смертельний укол [3]. Окремо варто відмітити ще момент – існують версії про причетність НКВС до смерті М. Грушевського, але конкретних фактів поки немає, хоча не виключено , що отрути, які розроблялися у «Лабораторії Х» були використані при його  можливому отруєнні.

Ще в 1944 році радянська зовнішня розвідка зацікавилася персоною Р. Валленберга, шведського дипломата, який був один із тих, хто виступав посередником між СРСР і Фінляндією у підписанні перемир‘я, також був відомий своєю діяльністю з порятунку і вивезення євреїв з Німеччини та Угорщини в Палестину. У 1945 році радянське керівництво, цілеспрямовано через агентурні і дипломатичні зв‘язки, поширювало чутки про створення в Криму єврейської автономної республіки, куди зможуть приїхати євреї з усього світу, в тому числі з Європи, що постраждали від жертв нацистів. Звісно, Й.Сталін блефував, переслідуючи низку цілей. По-перше, ця приманка – єврейська республіка – мала заспокоїти британців, які побоювалися, що єврейська держава буде створено в Палестині, яка перебувала під їх протекторатом. По-друге, СРСР прагнув з’ясувати можливості залучення західного капіталу для відновлення зруйнованого війною народного господарства. І тут постать Р. Валленберга неабияк була необхідна для залучення у перемовини з однією особливістю – Р. Валленберг повинен був працювати на радянські спецслужби або в гіршому випадку бути в якості заручника. За прямою вказівкою з Москви, контррозвідка СРСР заарештувала дипломата у його квартирі в Будапешті і доставили до штабу радянських військ, згодом він був переправлений до Москви, при цьому шведів інформували, що його було виявлено та взято під захист радянських військових частин. Що відбувалося далі описує П. Судоплатов – «У Москві Валленберга помістили в спеціальний блок внутрішньої в’язниці на Луб’янці, де утримувалися під вартою особливо важливі особи, яких схиляли до співпраці; якщо вони відмовлялися – їх ліквідували…

Луб’янська в’язниця

З опублікованих у пресі матеріалів ясно: Валленберга тримали в Москві в двох в’язницях – у внутрішній на Луб’янці і в Лефортовської. Співробітники МДБ-КДБ згадують, що після допитів «з пристрастю» в Лефортове Валленберга знову переводили в спеціальний блок внутрішньої в’язниці на Луб’янці» [3]. Р. Валленберг відмовлявся йти на будь-яку співпрацю з радянськими органами і в 1947 році, після закінчення роботи трибуналу у Нюрнбергзі, було вирішено його непомітно ліквідувати. Р. Валленберг був переведений в спецкамери «Лабораторії-Х», де йому зробили смертельну ін’єкцію під виглядом лікування (в той же час керівництво країни продовжувало запевняти міжнародне співтовариство, що нічого не знає про місцезнаходження і долю дипломата). Медслужба в’язниці не володіла даними або був даний чіткий наказ констатувати смерть від інфаркту.

Однак, міністр держбезпеки В.Абакумов, обізнаний про справжню причину смерті Р. Валленберга, заборонив розтин тіла і наказав кремувати його. За офіційною версією Р. Валленберг помер 17 липня 1947 року, проте 18 серпня того ж року А. Вишинський, міністр закордонних справ СРСР, інформував шведського посла про те, що радянський уряд не має відомостей про Валленберга і що він не міг бути затриманий радянською владою, а, швидше за все, став випадковою жертвою вуличних боїв в Будапешті [3]. У березні – травні 1956 року під час радянсько-шведських переговорів, що проходили в Москві, шведська сторона надала матеріали уряду СРСР, що відносяться до Р. Валленберга. Тоді ж ЦК партії прийняв рішення про перевірку і з’ясуванні обставин загибелі шведського дипломата. Це рішення ЦК КПРС до сих пір не опубліковане, а ще через десятиліття, СРСР визнав, що у 1945 році швед був заарештований, перевезений у Москву, де помер у в‘язниці від «інфаркту».

Після арешту Г. Майнаровського, його лабораторія продовжила працювати і розробляти нові отрути та засоби політичних вбивств. У березні 1953 року новий Міністр держбезпеки С. Ігнатьєв рапортував керівництву ЦК КПРС про вбивство охоронця Л.Троцького – В. Залуса. Офіційна причина смерті – ускладнення під час запалення легень. У 1957 році М. Хохлов, колишній агент КДБ, в 1954 перейшов на Захід, серйозно захворів у Франкфурті-на-Майні. Було виявлено, що хвороба – наслідок отруєння радіоактивним талієм, його змогли врятувати американські лікарі. Останній комендант Берліна Г. Вейдлінг помер в листопаді 1955 року у Володимирській тюрмі від гострої серцевої недостатності, вже після того як було прийнято рішення про його репатріацію. Не виключено що подібним же чином був убитий в тій же Володимирській тюрмі німецький фельдмаршал Е. фон Клейст, який помер в жовтні 1954 від гострої серцевої недостатності. Таким чином, СРСР позбавлявся можливих свідків, які б могли розкрити подробиці останніх днів Рейху або вірогідніше виїзд їх у ФРН, де вони б могли співпрацювати з розвідками західних держав. У 1957 році Лев Ребет і в 1959 році Степан Бандера – провідники українського визвольного руху були вбиті за допомогою спеціально сконструйованого безшумного пістолета, що розпилював синильну кислоту. Однак найвідоміша акція пов’язана з ліквідацією в Лондоні в 1978 році болгарського журналіста-дисидента Г. Маркова, що активно виступав проти комуністичного режиму в Болгарії, спеціальною зброєю – парасолькою, що стріляла отруєними кулями. В якості отрути використовувався рицин.

Підсумовуючи можна зробити наступні висновки: 3 1920-тих років у СРСР діяла спеціальна секретна лабораторія з виготовлення отруйних речовин, які використовувалися для політичних «замовлень». З 1937 по 1946 року цією спец лабораторією керував Г. Майнаровський, доктор медичних наук і професор, котрий неодноразово сам приймав участь у дослідженнях та операцій з ліквідації окремих осіб за дорученням спецслужб. Всього відомо близько 5-ти епізодів в яких він особисто приймав участь, жертв його експериментів від 150-ти до 300 осіб. Ця лабораторія працює донині і, як показує практика і у наш час РФ активно використовує різні види отрут для ліквідування найбільш небезпечних для себе осіб.

Список використаних джерел:

  1. Петров Н.В. Кто руководил органами госбезопасности, 1941-1954 гг.
    Справочник Год: 2010 Издательство: “Звенья”; Международное общество “Мемориал”, Москва, 1000 с. 
  2. Бирштейн, В. Я. Из истории советской науки. Токсикологическая лаборатория НКВД // Бессмертный барак. — 2017
  3. Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997.
  4. Felix C. (McCagar J.) A Short Course in the Secret War. Lanham: Madison Books, 1992
  5. Бирштейн В.Я. Эксперименты на людях в стенах НКВД. //. Человек. 1997. № 5. С. 114–132
  6. Записка П.В.Баранова о невозможности амнистии Г.М.Майрановского. 24 апреля 1956 г. Дело Берия. Приговор обжалованию не подлежит. Сост. В.Н. Хаустов. М.: МФД, 2012. Стр. 657-658. (Россия. XX век. Документы).
  7. Энциклопедия секретных служб России / Авт.-сост. А. И. Колпакиди. — М.: Астрель, АСТ, Транзиткнига, 2004. — С. 609.
  8. A. Meier. The Lost Spy: An American in Stalin’s Secret Service. Published August 17th 2008 by W. W. Norton Company.
  9. Шаповал Ю. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. – Київ – Львів: Україна модерна, Укр. пропілеї, 2017. 742 с.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Tagged , , , .

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *