Ніндзя: обличчя вбивці

Японію називають країною, де сходить сонце. І чим його проміння яскравіше, тим глибшими і чіткішими стають тіні. В Японії вони навчилися непомітно лазити по замковим стінам, підслуховувати чужі розмови, ховати у своєму віялі гострі леза, отруту та вибухівку.

Префектурам Міє та Сіга, що знаходяться на острові Хонсю, і сьогодні притаманні деякі з тих рис, які були їм властиві ще в середні віки і сприяли формуванню відокремленої спільноти, члени якої стали пізніше відомими як ніндзя, або шинобі. Гористий ландшафт місцевості вже тоді створив замкнуті райони поміж лабіринтів густих лісів. Така географічна віддаленість, недоступність та відносна закритість дозволяла населенню відмовлятись від покори регіональним володарям даймьо. Тут і з’явились перші угрупування ніндзя — клани Іга та Кога, які готували професіоналів у зборі розвідданих, спецопераціях і вбивствах. Професіоналів, яких даймьо наймали до себе на службу, бо не могли дозволити падіння репутації своїх самураїв, які застосовуючи методи ніндзя, порушували б кодекс бусідо.

Japan honshu map.svg
о. Хонсю

Як і в багатьох інших бойових мистецтвах Японії, їх вміння і традиції передавалися від батька до сина або частіше — від сенсея до учня. Це було закрите товариство. Школа ніндзюцу Накагава-рю, яка належала даймьо Цугару в провінції Муцу в середині 17 століття, представляє собою хороший приклад відбору та навчання ніндзя. Засновником школи був самурай Накагава Шошунджін — знавець ніндзюцу. Існувало багато легенд про його життя, але найбільш захоплюючими залишаються ті, в яких розповідається, як Накагава вмів перетворюватися на щура чи павука. Саме це і є яскравою ілюстрацією магічних сил, які традиційно приписували ніндзя через їх надзвичайну спритність та майстерність.

Клан Цугару йде на приступ замку Хіросаки. 1610.

Насправді ж Шошунджін командував групою з десяти молодих самураїв, яких він навчав практиці ніндзюцу і забороняв будь-кому наближатися до місця, де вони займалися, а саме — до південного кута замку Ісібасі. Шошунджін назвав групу Гаямічі-но-моно («люди найкоротшого шляху») і незабаром їх кількість збільшилася до двадцяти. Оскільки в обов’язки членів групи входило виступати в якості агентів-диверсантів, їх навчання трималося в суворій таємниці.

Замок Едо. Саме його частиною є Ісібасі

Навчання

Можна з упевненістю сказати, що навчальна програма ніндзя була відчутно ширшою, аніж у самураїв. Адже для того, аби стати ніндзя, потрібно повністю опанувати мистецтво ведення бою, а саме: здобути навички володіння мечем, списом, луком, гарно проявити себе у верховій їзді та плаванні. І лише після опанування усіх цих навичок, яких вже достатньо для того, аби вважатися самураєм — початківцю відкривається світ змішування хімічних елементів для отримання різних отрут та вибухівки. Крім цього, слід стати експертом в області польових робіт та виживання (сюди входили такі навички, як очищення води і приготування рису в польових умовах, обертаючи його вологою тканиною і закопуючи під багаттям). Ніндзя повинен вміти малювати карту і мав би велику перевагу опанувавши читання та письмо. У випадку, якщо б довелося прикритись вбранням іншої професії, йому потрібні були б особливі знання вузького профілю, щоб не викликати підозр навіть у великого фахівця, коли б на такого натрапив.

На психологічному рівні молодому ніндзя необхідно було розвинути відсторонення від смерті і страху смерті. Це абстрагування повинно бути ще більшим, аніж те, що зазвичай очікувалося від звичайних самураїв, які сповідували ідеал шляху служіння своїм господарям з непохитним завзяттям до самого кінця. Таким чином, уявлення ніндзя про свою долю було більш концентрованою версією самурайського світогляду — бусідо. Основна відмінність полягала лиш у повному визнанні законним використання кинджалу в темряві.

Людина в чорному

Вираз «люди в чорному» часто можна зустріти у якості синоніму до «ніндзя». Здається, ніби загально впізнаваний зовнішній вигляд традиційного костюму ніндзя не може викликати сумнівів щодо його історичної достовірності: це вбрання з чорної тканини, що ретельно ховає тіло воїна та залишає видимими лише очі. Однак, насправді не існує жодних писемних доказів та свідчень того, що ніндзя були вбраними саме у чорне.

Найбільш раннє зображення ніндзя у чорному вбранні з’являється на книжковій ілюстрації 1801 року. На ній бачимо, як чоловік, одягнений в те, що зараз кожен без сумніву назвав би спорядженням ніндзя, лізе по замковій стіні. Це може бути саме тим випадком, коли зображення дало поштовх до того, аби ніндзя уявлялися саме у такому вигляді, а не навпаки. 

Ніндзя, що перетинає замок через річкову мотузку, є найдавнішою відомою ілюстрацією традиційного образу ніндзя в дії. Датується 1801 роком.

Цьому є один аргумент. В Японії існує давня художня традиція, яку сьогодні можна побачити у ляльковому театрі «бунраку»: одягати героя у чорне – означає вказувати глядачу на те, що він не може бачити цієї людини. Таким чином, зобразити таємничого безмовного вбивцю за тим самим принципом було б цілком природно та зрозуміло для тогочасного японського глядача і це не обов’язково означало б, що отримана ілюстрація є реальним портретом ніндзя.

З іншого боку, перевага вибору чорного є очевидною для ніндзя. Для таємного проникнення у замок вночі чорний колір здається найбільш підходящим. Тож, у цьому випадку можна без сумнівів стверджувати про те, що таке вбрання було достовірним, хоча деякі джерела вказують також на те, що чорний був дещо розфарбованим червоним кольором з метою приховування плям крові.

Одяг

Костюм ніндзя був простим, але дуже добре продуманим відповідно до поставлених задач. Куртка майже нічим не відрізнялася від тієї, що одягали для дзюдо чи карате. ЇЇ заправляли в штани, не залишаючи при цьому жодних елементів, які б могли чіплятися за різні виступи при підйомі на стіну. Сорочка мала рукава, які щільно прилягали до тіла. Весь ансамбль був так само щільно стягнутий по талії довгим чорним поясом.

Нижній одяг мало відрізнявся від того, що одягали на себе самураї під час верхової їзди. Штани були досить вузькими та зав’язувалися нижче коліна, а на ікри було одягнено тканинні гетри. Безпосередньо на ступнях – чорні «табі» — класичні японські шкарпетки з окремим відділом для великого пальця та укріпленою підошвою. Завершували взуття ніндзя солом’яні сандалі «вараджі».

Зазвичай під костюми одягались легкі обладунки. Це були металеві пластини, що з’єднувалися тонкими смужками кольчуги. Ніндзя забезпечували собі додатковий захист традиційними для самураїв нарукавними обладунками «коте». Найбільша відмінність від костюму самурая полягала в тому, що він також покривав голову та шию. Голова ніндзя була загорнута в капюшон і залишала відкритим обличчя лише навколо очей.

Легка броня ніндзя. Фото з Історичного музею Арасіями в Кіото. Обладунок виготовлено з металевих пластин, пришитих до тканинної підкладки. Його можна було носити під костюмом ніндзя.

Саме так ніндзя виглядали вночі на таємному завданні у ворожому замку. Проте, коли шинобі потрібно було подорожувати територією ворога, розвідуючи розташування ворожого війська чи досліджуючи фортифікації та оборону замку, вони використовували інші прийоми для маскування.

Чи не найкращим способом прикриття було видавати себе за «комусо» із дзенської секти монахів, які носили над головами величезні корзини та грали на флейті. Їх можна було помітити на вулицях та об’їзних шляхах, де вони грали музику чи жебракували. Окрім «комусо», ніндзя часто обирали для маскування роль і інших відлюдників, таких як «ямабусі». Ці монахи поселялися в горах та відігравали роль листонош між «камі» (божественні духи у релігії синтоїзм) і простими смертними. Ямабусі також часто зустрічались на дорогах, тож таке маскування можна було використовувати у випадку, коли потрібно передати лист комусь із союзників. Тому будь-який буддійський монах, що прикривав своє обличчя, міг легко виявитись ніндзя. Те ж саме стосується різних танцюристів «саругаку» чи ляльководів, яких запрошують до замків — за їх вбранням теж міг ховатися спритний холоднокровний вбивця.

Камусо

Інструментарій

Зброя

Буде зайве згадувати, що ніндзя у своєму арсеналі мав велику кількість найрізноманітнішої зброї. Обставини, у які потрапляють шинобі, роблять різноманітність зброї основною життєвою необхідністю. А найважливішим був бойовий меч — катана, відома своєю якістю та гостротою. І довжина, і вигин леза катани значно різнилися. Тому для зручності ніндзя іноді вибирав лезо більш коротке і пряме, аніж зазвичай. Щоб полегшити підйом на крутому схилі, меч не затикався за пояс, як це робили самураї без обладунків, а носився через плече вістрям леза вгору і руків’ям за вухом.

Зброї було так багато, що навіть просте на вигляд японське віяло цілком могло приховувати лезо ножа. Дуже відомими є залізні кастети, що називались «текагі», або «сюко». Вони нагадували шипи чи кігті та слугували для захоплення леза зброї противника голою рукою. Іноді ситуація вимагала ще більш ризикованих вчинків: за допомогою прикріплених до ступні «кігтів» можна було переміщатись по прямовисних стінах фортеці, аби втекти від противника чи навпаки — непомітно підкрастись ближче.

Ніндзя також вміло використовували зброю, що була зроблена на основі застосування різних сільськогосподарських знарядь. Приміром, комбінація серпа і ланцюга – «кусарігама». Ланцюг мав на кінці вантаж і його можна було кинути так, щоб зупинити переслідувача. Потім нападник збивав його з ніг і добивав серпом.

Спорядження

Ще одним звичним елементом спорядженням ніндзя була мотузка з гачком для лазіння. Вона складався з трьох- або чотирьох-зубчатого грейфера, прикріпленого до мотка тонкої, але дуже міцної мотузки, яка носилась на поясі. Туди найчастіше підвішували і господарську сумку, в якій могла вміститися невелика метальна зброя. Це могли бути ножі або добре всім відомі «сюрікени» (зірки ніндзя) для метання. До цього ж там можна було нести і «тецу-бісі», які складалися з залізних шипів, розташованих у формі чотиригранника так, що один шип завжди стирчав вгору.

В сумці тримали отрути і протиотрути. Ніндзя ділили їх на три категорії: повільнодіючі отрути, або гьоку-ро (їх отримували з особливого сорту зеленого чаю); отрути, що діють через невеликий проміжок часу (миш’як, лікоріс); отрути, які вбивають майже відразу, — дзагарасі-яку.

Існували і особливі спеціалізовані знаряддя, велика кількість яких описана та проілюстрована у воєнному трактаті про ніндзюцу «Бансенсюкай». Уявімо таку ситуацію. Ніндзя атакує замок вночі, але на його шляху знаходиться рів з водою. Звичайно, кожен ніндзя повинен вміти гарно плавати, але питання полягає в іншому: як не намочити порох в торбині? Для таких ситуацій було вигадано велику кількість засобів, що допомагають долати широкі водні перешкоди. Найвідомішим з них були «мідзугумо» (дерев’яні водні черевики). 

Ілюстрація з Бансен Шукай так званого пристрою “водяний павук” Передбачалось, що його носили на кожній нозі, щоб ніндзя міг перепливати воду.

Однак вони виглядають дуже нестабільними на воді і тому в якості альтернативи часто застосовувались збірні човни. Якби ніндзя діяли як група, одна людина могла б проплисти рів, а потім допомогти своїм колегам змонтувати просту драбину з мотузок, по якій можна було безпечно переправитись.

У випадку, коли простої мотузки було недостатньо, аби подолати стіну, ситуація вимагала переносної драбини. Найпростішими були мотузкові сходи з міцними дерев’яними перекладинами і надійним гаком нагорі. Існували й інші більш ускладнені версії цього знаряддя.

Мотузкова драбина з дерев’яними планками. Ілюстрація з Бансен Шукай.

Багато споруд в стінах японського замку були дерев’яними. У деяких випадках до них відносились і «ясікі» (маєток) даймьо, який часто представляє палацову структуру, побудовану на території біля замку і яку використовували у якості місця для розваг гостів. Зазвичай «ясікі» посилено охоронявся. Портативні пристрої для підслуховування, звані «саото хікігане», які діяли як слухові труби, дозволяли ніндзя підслуховувати розмови і визначати пересування охоронців.

Вибухівка

На додаток до цього в розпорядженні ніндзя був величезний набір вибухових пристроїв, в основному китайських. Їх існувало два основних типи: першими були бомби у м’якому корпусі, механізм яких був усередині паперових або плетених коробок (вони призначались для випуску отруйного газу або для того, щоб стривожити ворога своїм громовим вибухом); а другий тип — це бомби в твердому корпусі, керамічні або залізні. Останні могли завдати страшні рани уламками корпусу, а великі мали достатню силу, щоб пробити дірку в штукатурних стінах замку. Маленькі бомби можна було кидати вручну, що робило їх ефективними ручними гранатами.

Найбільш сприятливим часом для застосування всіх цих засобів був період феодальної роздробленості Сенгкоку дзідай, який тривав у Японії в 1467-1573 рр., тобто близько 150 років. Всього нараховувалося до 70 кланів ніндзя і їх вплив з часом лише зростав. Це не дуже подобалося самураям, які прагнули повернути втрачену владу в державі. Конфлікт зрештою перейшов у свою гарячу фазу — розпочались широкомасштабні битви, в яких ніндзя втрачали свою згуртованість та згодом зазнали повної поразки.

Захід і схід сонця

Роздроблена Японія почала об’єднуватися, настав період Едо — епоха миру та спокою. Роль ніндзя почали виконувати члени групи секретної служби «онівабан». Вони перебували під прямим командуванням володаря сьогуна та відповідали за розвідувальні операції невеликого масштабу. Характерні риси шинобі почали розчинятися, а згодом і зовсім залишилися лише на сторінках художніх творів про славне минуле.

Широке поширення образу ніндзя у популярній культурі в останні 50 років теж залишило відбиток у сприйнятті історії, до якої причетні шинобі. Вона часто виверталася навиворіт. Проте у цьому є не лише негативна сторона. Позитивний бік полягає в тому, що саме завдяки популярній культурі інтерес до історії японських диверсантів стрімко зріс та дав поштовх до нових досліджень, які продовжують доповнювати сторінки середньовічної історії Японії.

Автор: Анна Тищенко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Tagged , , , .

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *